Спробуй уявити себе в образі будь-якої
із живих істот, які оточують тебе, описати
все, чим може бути наповнений для неї
прожитий день.
На теплій долоні.
Валентина Ільченко, травень 2015.
Змалечку з повагою і статечною ґречністю я ставилась до свого прадідуся – старезного сивого дуба. Він ріс на узбіччі соснового лісу. І ніхто не знав, як саме сталося, що Дуб - поряд із соснами… Сестрички-травинки розповіли мені, що я народилася ранньою весною. Ще знаю, як прадідусь рятував мене, сирітку, від сильних весняних вітрів, затуляючи широчезними вітами- руками. І я радісно відчувала затишок і тепле дідусеве дихання. Мені було хороше, я щиро раділа, що доля подарувала життя під цим крислатим добрим Дубом. Вдень я перемовлялася з тіткою Папороттю, що росла неподалік від мене, і дізнавалась від неї багато цікавого. Довго дивувалася, як може бути світ великий-великий, де крім нашого соснового лісу, є ще люди, двоногі істоти, які живуть у будинках, що нагадують камʾяні брили. Тіточка розповідала почуте від верткої сороки: ніби руда, з кумедними китичками замість вушок, білочка, двічі попадалася до людських рук. Але бідолашній пощастило вирватися на волю…
Я слухала розповідь Папороті й думала: хіба це щастя – когось тримати в неволі? Я цілими днями могла насолоджуватися музичними трелями лісових співців, і була безмежно щасливою, що вони вільні.
Після сумних оповідей своєї сусідки, я часто загравала з Крапелькою. – Дзень-дзень! Добрий день! – так зустрічала вона мене. І, скачучи по моїх пелюстках, дзвінким, тонесеньким, дрібним сміхом наповнювала лісовий простір. «Дзень-дзень-дзень !!!» - котилося лісом. Але це тривало недовго. Бо Крапелька звертала свій голубий благальний погляд до хмаринки: ну, ще трішки… Згодом, попрощавшись, летіла до себе додому.
Через декілька хвилин крапотів дрібний дощик. Тоді мій небагатослівний добрий прадідусь турботливо дивився на мене, мовляв, чи не завадять Квіточці холодні струмочки води? Але я так любила їх! Жадібно пила кришталеву пʾянку воду весни і набиралася сили, бадьорості.
… Я добре памʾятаю цей день. Так звабливо світило сонечко, повівав легенький вітерець. У мене гостювала Крапелька, жартував прадідусь, ніяково всміхалась Папороть. Надвечір щось загуркотіло в небі, блиснуло, розсікло небесний простір золотавою ниткою.
Полився дощ… Прадідусь схвильовано подивися на мене: «Не бійся, дитинко!» А моя фіалкова голівонька вже тремтіла від пронизливого холоду. Тітонька Папороть простягла до мене свою лагідну руку, поклала мені на голову, прикриваючи від якихось білих кристаликів, що нещадно гупали то тут, то там. Знову загриміло, заторохтіло в небі. Тоді я ще не знала, що то перший весняний грім… Стихло, коли ніч своїми темними крилами журби охопила лісовий світ. У пітьмі я розчула голоси: перемовлялися, хвилюючись, прадідусь із Папороттю. «Я жива, жива!» - вигукнула я і почула їхні полегшені зітхання. Ми знову жили своїм вільним життям, часто згадували громовицю і раділи, що все добре обійшлося. Я з радістю дивилася на зелені пуп’янки: незабаром на світ народяться мої рідні сестрички-фіалки…
У цей день нічого не віщувало біди. Аж ось я відчула, як хтось, нахилившись до мене, почав пестити мою голівку:
- Дивись-но фіалка!
- Зривай, це ж перша, мабуть, цієї весни!
Я памʾятаю, як відчуття страху і небезпеки перед цими невідомими стиснуло міцними лещатами мою голівоньку. Я підняла свої очі на прадідусеві скроні – вони легенько посіпувались. По обличчю тітки Папороті текли сльози. Вони мені говорили: «Прощавай!»
Ні! Не хочу! Не хочу помирати!
Не…
Двоє дітей, взявшись за руки, про щось голосно розмовляли. Дівчинка дзвінко сміялася, а в її теплій долоньці лежала зівʾяла, принишкла фіалка, яка вже не чула цього сміху, і не бачила того, що відбувалося довкола…
Джерело людяності
Ридзель Аліна, учениця 11 класу.
“Держава-це піч, яка палає
на одних дровах ─ людських!”
Ч. Айтматов
Сотні років назад виникли поселення окремих племен у різних частинках світу. З роками вони розросталися, утворюючи власні закони, порядки, мораль. Так створювалися країни, які перетворювалися на власні могутні держави. З боку сьогодення ми бачимо, як розвиваються дані країни зараз. Незважаючи на різні природні ресурси та географічне положення, можна твердо сказати , що історію своєї Батьківщини творить народ.
З самого дитинства нас навчають любові до ближнього, поваги, толерантності у суспільстві. Та частіше за все люди або забувають або їм просто не вистачає цих знань, щоб їх реалізувати. Кожного дня ми спостерігаємо як хтось йде по вулиці та розмовляє з кимось, використовуючи нецензурну лайку, бачимо як людина нагло проходь повз чергу на прийом до лікаря, хоча інший більш терміново його потребує. Це є меншістю, що я назвала, адже можна описати ще більше зухвалих вчинків. Хіба це правильно? Хіба так годиться жити великому народу з багатовіковою історією? Відповісти на ці запитання повинен кожен сам та тверезо проаналізувати свої відповіді.
Хоча й вище я сильно розкритикувала наше сучасне суспільство, я не може заперечити того факту, що коли виникає загроза для нас та нашої Батьківщини , ми не вагаючись підемо в наступ на наш захист. Я можу навести кілька яскравих прикладів з цього приводу. Не вдаючись далеко в історію, давайте згадаємо події 2-х річної давності. Це ті дні, коли надію українського народу про вступ до ЄС вбила тодішня владна верхівка. Звичайні студенти, які вишли з мирною акцією протесту, були по-звірячому побиті згідно наказів нашого колишнього президента. Та людський фактор не змусив себе чекати і вже дані вся площа Києва горіла вогнями і вдень і вночі за свою Батьківщину. Ми показали, що народ України єдиний і якщо виникне якась ситуація, ми будемо боротися задня миру та благополуччя. Також не забуваймо про те, що навіть та клята війна яка зараз йде на сході України теж об’єднує нас боротися за спокій у країні.
Ці не зовсім гарні приклади показують, що у час ПІК ми можемо жити у злагоді, бути людяними та жити у взаємоповазі. Проте, чому ж ми не можемо так співіснувати завжди? Чи лише такі моменти як Майдан та війна нас добре навчають цьому? Лише якщо ми самі не захочемо, ніщо не допоможе створити гармонію всередині. Тож нехай кожен сяде і згадає знову ці самі знання з дитинства про любов та повагу. Я впевнена, що все ж таки ми, хоча й не зразу, але все рівно досягнемо бажаного. І як сказав Конфуцій: “Людинолюбство-це повне володіння собою, уміння поважати оточуючих в такій мірі, як і себе, ставитись по відношенню до інших таким чином, щоб у відповідь отримувати тільки бажану поведінку.”
Die Quelle der Menschlichkeit
"Der Staat ist ein Ofen, der
auf Holz brennt ─ auf menschlichem! "
Aitmatow
Vor Hundert Jahren entstanden Siedlungen von einigen Stämmen in der Welt. Sie wuchsen im Laufe der Jahre, entwickelten ihre eigenen Gesetze, Ordnung, Moral. So entstanden die Länder, die zu den eigenen mächtigen Staaten wurden. Heute sehen wir, wie sich diese Länder jetzt entwickeln. Trotz verschiedener natürlicher Ressourcen und geographischer Lage kann man sagen, dass die Geschichte seiner Heimat Menschen schaffen.
Von Kindheit an wurden wir gelehrt, die Nächsten zu lieben, Respekt und Toleranz in der Gesellschaft zu haben. Und oft Menschen entweder vergessen, oder wissen einfach nicht, wie dieses Wissen zu realisieren. Jeden Tag sehen wir, wie man auf der Straße im Gespräch mit jemandem schimpft, wie frech man zum Arzt geht die Schlange unbeachtet, obwohl der andere Kranke dies dringend braucht. Es ist eine Minderheit, die ich erwähnt habe, ich kann noch andere Beispiele anführen. Ist das richtig? Ist es erlaubt, der großen Nation mit langer Geschichte so zu leben? Jeder sollte selbst auf diese Frage Antwort geben und seine Antworten zu analysieren.
Obwohl ich unsere moderne Gesellschaft stark kritisiert habe, kann ich nicht leugnen, dass wenn es eine Bedrohung für uns und unser Land entsteht, werden wir nicht zögern, in die Offensive zu gehen, um unser Land zu verteidigen. Ich kann ein paar markante Beispiele dafür geben. Ohne lange über die Geschichte zu sprechen, erinnern wir uns an die Ereignisse, die wir vor 2 Jahren erlebt haben. Das sind die Zeiten, als die damalig herrschende ukrainische Elite die Hoffnung des Volkes auf den Beitritt zur EU tötete. Gewöhnliche Studierende, die mit friedlichen Protesten auf die Straße gingen, wurden nach dem Befehl unseres ehemaligen Präsidenten brutal geschlagen. Und der menschliche Faktor ließ sich lange nicht warten und bald brannte der ganze Platz von Kiew, Tag und Nacht für ihr Land. Wir zeigten, dass die Menschen in der Ukraine einig sind, und wenn es irgendwelche Situation entsteht, werden wir für Frieden und Wohlstand kämpfen. Vergessen wir auch nicht, dass der verdammte Krieg, der jetzt im Osten der Ukraine ist, vereint uns auch für den Frieden im Land zu kämpfen.
Diese nicht besonders guten Beispiele zeigen, dass wir im Höhepunkt in Harmonie, menschlich und in gegenseitigem Respekt leben können. Aber warum können wir so nicht ewig koexistieren? Sind nur jene Momente, wie Majdan und Krieg für uns lehrreich? Nur dann, wenn wir selbst wollen, wird nichts helfen, Harmonie innerhalb schaffen. Jeder soll sich an dieses Wissen aus der Kindheit erinnern, an Liebe und Respekt. Ich bin sicher, dass wir das machen, vielleicht nicht sofort, aber wir erreichen das Gewünschte. Wie Konfuzius sagte: "Menschenliebe ist eine vollständige Übernahme, Fähigkeit, andere so viel wie sich selbst zu respektieren, sich gegenüber anderen so zu verhalten, um im Gegenzug nur das Gewünschte zu bekommen".
Банзерук Ангеліна, учениця 11 класу.
"У чому сенс буття?"
У чому сенс буття? Віками це питання
Не сходить з вуст мільйонів шукачів.
У пошуках себе? В одвічнім пориванні?
У внутрішній з сумлінням боротьбі?
Творить добро? Вершити справедливість?
Поневірятись, мучитись, страждать?
Або надіятись на Божу милість
І тихо та покірно існувать?
У кожного свій шлях у цьому світі
І кожен сам творець його путі,
Лиш він вирішує, як йому жити –
У згоді з Господом або з дияволом в душі.
Життя – безцінний, та, на жаль, скінченний дар,
І він усім нам даний небесами;
І наша ціль – його підтримувать запал
Завжди – в хвилини радості й печалі.
Таке коротке і п`янке водночас
Чарує нас і манить повсякчас
Відчуть усі веселощі й тривоги,
Розкрити крила і звільнити почуття.
«Життя прожить – не поле перейти», –
Народна мудрість достовірно каже.
Багато хто погоджується з цим,
Та дехто розмірковує інакше.
Вони вважають: дар їм цей
Боги піднесли просто так
І в помислах в таких людей
Одне – розтринькати своє життя.
Вони втрачають дорогоцінний час,
Проведений не у родиннім колі,
До чарки заглядають раз у раз,
Шукаючи у ній своєї долі.
А доля ж та не в чарці зачаїлась,
Вона у серці в кожного живе,
І щоб людина нею вдовольнилась,
Потрібно лиш відкрити серце те,
Так само, як вчинив Сантьяго,
Старий в Хеммінгуея риболов, –
Ні краплі не шкодуючи звитяги,
Останні сили вклав в омріяний улов.
Він одержимий був шляхетною метою:
Впіймати рибу розміром з аршин –
Хотів, можливо, позмагатися з собою,
А може хтів довести щось усім.
Нехай там як, але ці поривання,
Навік заполонивши думи всі,
Одразу ж стали сенсом існування,
Барвистою сторінкою в житті.
Старий не міг відмовитись від них,
Бо щиро вірив: це потрібно світу.
Можливо, так підтримати отих
Хотів, хто змушений без мрії жити.
Тож може саме задля цього
Приходять люди у цей світ –
Надать нужденним допомогу
Й залишить слід на сотні літ?
У чому сенс життя людського?
Тут кожному вбачається своє.
Та варто пам`ятать – від нього
Життя залежить не лише твоє.